Що таке українські народні казки як художнє відображення історії українського народу?

Народна творчість, народна поезія, народна словесність чи фольклор (англ. — мудрість народу) — колективна уснопоетична творчість, що у досконалій мистецькій формі відображає життя, працю, боротьбу за кращу долю, історію, побут, думки, прагнення й погляди трудового народу, а також побутує в його середовищі.

Казка — фольклорний розповідний твір про вигадані, а часто й фантастичні події, що відбуваються з людиною чи твариною. Казки виникли в доісторичні часи і відігравали значну роль у духовному житті всіх народів.

Народні казки – художнє відображення історії українського народу. Казка – жанр усної народної прози: епічні оповідання алегоричного, повчально-розважального, чарівно-фантастичного, героїчного або побутового змісту з установкою на вигадку.
Перші записи українських народних казок були здійснені І. Срезневським у 1829 р., М. Костомаровим у 1843 році, І. Головацьким в альманасі „Вінок русинам на обжинки” у 1847 р. Дослідження цього жанру розпочав Й.Бодянський книгою „Наські українські казки” в 1835 році. Казки збирали, систематизовували, досліджували М.Максимович, П.Куліш, Д.Мордовець, К.Шейковський, М.Драгоманов, П.Чубинський та ін. У 1857 році П. Куліш видає „Записки о Южной Руси”, казки є складовою частиною цієї книги.
Відомий письменник І.Рудченко вважається першим видавцем збірника українських народних казок. Під назвою „Народні південно-руські казки” збірник був опублікований у 1869-1870 роках.
Чималу кількість народних казкових матеріалів друкував у 60-х роках ХІХст. журнал „Основа”. Завдяки сподвижницькій праці етнографа і фольклориста Б. Грінченка було видано „Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях” (Вип. І-ІІІ, Чернігів, 1895-1897), збірки казок, анекдотів для дорослих і для дітей.
У 1890, 1894 роках український письменник І. Манжура опублікував дві збірки „Казки, прислів’яі т. ін.”, записані в Катеринославській та Харківській губерніях та „Малоросійські казки, прислів’ята повір’я, записані І. Манжурою”.
Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Леся Українка публікували казочки в „часописах для дітей” – „Дзвонику” та „Молодій Україні”. Завдяки саме їх сподвижницькій праці збережені казки „Кривенька качечка”, „Дивна сопілка”, „Казка про Івашка”, „Казка про коржика”.

Основні види українського казкового епосу. Умовно український казковий епос поділяють на казки про тварин, чарівні, соціально-побутові. Існують також новелістичні, гумористичні казки, казки-легенди, казки-анекдоти, казки-притчі.
Провести межу між різними видами казок досить важко. У казках про тварин часто наявний чарівний елемент, одухотворення предметів і явищ навколишнього світу, в багатьох чарівних казках діють тварини, наявна пригода, повчання, мораль. У чарівних казках дія відбувається у вигаданому світі, в соціально-побутових – усе неймовірне відбувається в реальному світі, елемент чарівного поданий у таких казках як своєрідний художній прийом, що допомагає повніше розкрити деякі явища дійсності, розвиток суспільного життя.
Учені багатьох країн прагнуть проникнути в таємницю схожості сюжетів, персонажів казок різних країн світу. Серед теорій, які вони пропонують, найбільш популярна – міфологічна (автори: брати Грімм, О.Афанасьєв, Ф.Буслаєв). Усі казки розвинулись з прадавнього міфу, переказу про явища природи, про різні події, про богів. Інша теорія – міграційна: казки „мандрують” по світу (автори: Т.Бенфей, C.Ольденбург). В.Пропп стверджував, що казка – це твір історичний, оскільки вона неодмінно відображає певний етап життя народу, який її склав.

Національна специфіка казок. Казка фіксує національні традиції. Мотиви, теми, образи, мова казок як невід’ємної складової частини усної народної творчості представляють самостійний світ, особливий для кожного народу, що впродовж історії розвивався у певних суспільно-економічних умовах.
У центрі казки завжди перебуває герой-добротворець і антигерой-злотворець. Герой-добротворець визволяє рідну землю від зміїв, чужоземців, рятує красуню; антигерой засуджується, проганяється, гине. Образу жінки, дівчини-героїні притаманні вірність коханому, материнському обов’язку, готовність до самопожертви заради дітей, чоловіка.
Краса героя казки описується, як правило, кількома штрихами: “Такий гарний, що ну”, “Що на світі такого нема”. Традиційним засобом є протиставлення: герой у казці постає спочатку в потворному вигляді, а потім красенем / красунею (“Царівна-жаба”, “Про ужа-царевича та його вірну жону”).
Розглядаючи казку як глибоку i мудру книгу життя, звернемо увагу на національні особливості дiалогу. Досить часто вiн дуже лаконiчний, його треба вмiти прочитати. Запитання, яким зустрiчають героя, звучить переважно так: „Чи по волi прийшов, чи по неволi?” Герой вiдповiдає: „Добрий козак усе по волi ходить”. Дане питання, швидше, не з сфери етикету, воно є своєрiдним паролем, пiсля якого уже конкретизується справа, з якою приходять до предкiв, пращурiв.
Казка обрамляється традиційними висловами, початковими та фінальними формулами-кліше:
„Сказала б казки – не вмію, сказала б приказки – не смію, сказала б небилиці – так багато плутаниці”,
 „Живуть і хліб жують, і постолом добро возять”,
„Жив собі”, „Був собі”, „В якомусь царстві, в якомусь государстві був собі”,
„І я там був, мед-вино пив, у роті не було, а по бороді текло”,
„От вам казка, а мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок...”.
З одного боку, казка ритмічна, насичена зміною одних дій іншими, які проявляються в русі персонажів, їх діалогах, з іншого – в казці досить часто знаходимо повтори подій, окремих висловів, що вказує на повільність оповіді. У ній відсутні великі описи природи, інтер’єру.
Казці притаманний своєрідний гумор. Наприклад, у кумулятивній казці „Дід, баба і курочка-дрібушечка” – дрібничка постає таким чудом, що вже згодом про неї говорять як про важливу подію.

Для композиції казки характерні:
- єдиний початок (анафоризація),
- триразове повторення певних подій (ретардація),
- градація дії – наростання ефекту. Художній рівень казки залежить від рівня майстерності записувача, бо фольклорний твір позначений імпровізацією.

Дослідники відзначають, що в жанрі казки сформувалося своєрідне ставлення до дійсності, відтак – особливість часово-просторових зв’язків. Час, вік у казці – поняття умовні.
Герой, як правило, сталого віку: це дитина, юнак (хлопець, парубок), доросла людина (чоловік), або старець.
Зміна у віці відбувається не через перебіг років, а перехід з одного вікового стану в інший: “і коли чоловік постарів...”, “і виріс із нього красивий парубок...” тощо. Герой проводить у дорозі три, п?ять, сім, дев?ять, дванадцять, але за ці роки він не змінюється, навпаки, повертається додому таким, яким покинув свою оселю.
Час відлічується лише дією героя, простір – теж величина умовна. У казці ми не знайдемо детальних описів природи, житла, оточення. Все це фон, на якому відбувається дія, що завжди знаходиться в центрі уваги. У багатьох творах простір ділиться на 2 виміри – цей світ і той світ – реальність і “тридев’яте царство”. Між цими вимірами досить плинна межа: змій з’являється із потойбіччя і викрадає царівну, у своє володіння за мить, а героєві доводиться подолати шлях довжиною у кілька років. Простір і час нерозривно зв’язані між собою. Реалізовується простір у вигляді порогу, воріт, річки, мосту, лісу, берега моря.
Дім у казці – це не просто житло, центр „свого” світу із цілим арсеналом компонентів. Через вікно вищі сили передають добрий знак у вигляді білого голуба або яскравого промінчика сонця. Героям казки слід бути обережним, адже через вікно може потрапити і злий дух.
Двері й поріг оберігають добробут хатини, не дозволяючи зовнішнім силам проникнути всередину, і таким чином відмежовують будинок від „чужого” простору. Щоб подолати кордон між двома світами, героєві необхідно дотримуватись певних настанов: „Приїзжає у десяте царство, дивиться – стоїть хатка. Він до тієї хатки сотворив молитву, святий Юрій і відчинив”.
Персонажі у казках можуть бути рухомі й нерухомі. До нерухомих, належать наприклад, батьки головного героя або Баба-Яга, котрі упродовж казкової розповіді перебувають у закритому мікросвіті – хатинці,
Подамо зразок аналізу елементів символіки казки „Ох” [ 13, 24-32]. Піч, на якій сидить ледачий син у казці „Ох”, – це найбільш сакралізоване місце в хаті, місце помешкання духу померлих предків, домовика, а процес, яким пересипається –грається син, – це їжа духів. Вигук „цур-пек”, що зустрічається в казці – це залишки замовляння, зверненого до прадавніх вогняного й підземного богів. Зелений колір у казці – колір смерті, поховальних ритуалів.
Три роки (три світи) батько ходить у підземне царство (світ померлих, світ предків) і не впізнає сина. Одноокість – риса помешканця „того світу”.

Літературна казка. У письмовій формі казка відома в Індії, Персії вже понад десять століть. У Європі казка на літературному просторі з’явилась значно пізніше. Її батьківщиною вважається Франція ХVІІ ст. Слухачами та читачами були переважно освічені дорослі, зокрема дами, молодь, яка потребувала зразків поведінки, прийнятої в суспільстві.
Принципове розуміння дитячої казки з’являється на початку ХVІІ ст. Довгий час вважали, що казка є шкідливою для духовного здоров’я дітей, уяву яких слід скеровувати, а мораль – виховувати. Утвердженню казки як засобу соціокультурної комунікації для культу дитини сприяли німецькі брати Грім, педагогічні ідеї        Ж.–Ж.Руссо, Д. Локка.
В українській літературі казки для дітей у віршованій формі першим почав писати Б.Грінченко. Над літературною казкою працював І.Франко. Автор „Фарбованого лиса”, „Лиса Микити” звертався до казки як до художнього та дослідницького матеріалу, зокрема продовжив започатковану на західноєвропейському ґрунті тему витівок хитрого лиса.